субота, 31 січня 2015 р.

Зрозуміти завдання справжньої революції

У Дніпропетровську вийшла нова книжка члена Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова Ігоря Загребельного «Майдан: хроніки недореволюції», яка є чи не першою спробою в сучасній політології системно осмислити результати Революції Гідності 2013-2014 рр.

Автор не просто досліджує джерела і перипетії Майдану, а передусім оцінює їх зі світоглядних позицій націоналізму, аналізує глибину націотворчих, культурологічних процесів, які стимулювала революція. Цікаво, що І. Загребельний, який зараз є аспірантом кафедри філософії Полтавського національного педагогічного університету, оригінально вклинює у свою публіцистику «важкі» ідеологічні роздуми на націософські теми, використовуючи теоретичну спадщину Д. Донцова, Ю. Липи, українських теологів. Це занурює читача в буттєві глибини, розширює параметри узагальнень у цивілізаційній та історіософській площинах.

Водночас книжка не позбавлена молодечого максималізму (авторові зараз 26 років), коли він моментами вимагає від суспільства такої дієвості, радикальності і принципової твердості, які реально є на сьогодні неможливими з огляду на моральний та ідейний хаос в країні. І. Загребельний описує лінію «Правого сектору» в зимовій революції, при цьому пояснюючи низку складних, малозрозумілих для суспільства явищ і тенденцій, наприклад, те, як навесні ліберальні і провладні середовища за допомогою ЗМІ підступно і фальшиво демонізували «Правий сектор», вмить перетворивши вчорашніх героїв на «політичних покидьків».

Політолог увиразнює роль «Правого сектору» в революції, коли протягом трьох місяців саме націоналісти постійно штовхали декларативну й компромісну офіційну опозицію до рішучих і наступальних дій. Так вимальовується невидима картина революції.

Книжка сповнена оригінальних оцінок і спостережень, які автор робить щодо історичної ситуації в Україні, міжнародної політики, щодо проблем із наступом матеріалізму і бездуховності у світі, загроз космополітизму і лівого та ліво-ліберального деструктивізму.

Прес-служба Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова


Джерело – http://hal_zoria.io.ua/


понеділок, 26 січня 2015 р.

ІГОР ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ: МАЙДАН ПІДГОТУВАВ ҐРУНТ ДЛЯ ЗДІЙСНЕННЯ СПРАВЖНЬОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Член Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова Ігор Загребельний про свою нову книгу, підсумки Майдану та перспективи української революції в інтерв’ю виданню «Коло».

Ігоре, розкажи, будь ласка, про основні ідеї книги. Наприклад, багато хто може не погодитися із назвою...
– Головний «месидж» книги винесений у її назву, ключове слово – «недореволюція». Ніякої повноцінної революції не відбулося. Саме цю думку я доношу до читача.

Динаміка розвитку подій в Україні за останній рік на перший погляд доволі парадоксальна. Спочатку опозиція докладала максимум зусиль, аби не допустити справжньої революції. Потім, прийшовши до влади, вчорашні опозиціонери почали переконувати, що революція перемогла. Насправді, ніякого парадоксу тут не має. Все продиктовано залізобетонною логікою – бажанням зберегти нинішню систему. Сьогоднішній політичній еліті була, є і буде невигідною справжня революція. Тому в листопаді та грудні позаминулого року опозиція та «діджеї» на кшталт Руслани намагалися не допустити переходу акцій протесту на революційні рейки. Це стосується як методів протесту (ліхтарики і т.д.), так і політичних вимог. В листопаді навіть гасло «Банду геть!» вважали провокацією. Увесь протест намагалися звести до вимоги продовження євроінтеграційної політики. Тобто протест намагалися тримати у силовому полі концепту під назвою «Євромайдан». По-перше, цього хотіли олігархи, зацікавлені в євроінтеграції з економічних причин. По-друге, це було вигідно опозиційним політикам – чудова нагода для піару.

Спочатку опозиціонери просто хотіли попіаритися. Потім ситуація загострилася, але не через бажання опозиції. А через те, що широкі маси учасників акцій протесту пішли за націоналістами. Виникла складна суспільно-політична ситуація, і Янукович уже був готовий надати опозиції окремі владні крісла. Опозиціонери залюбки прийняли б цю пропозицію, але, дякувати Богу, Майдан уже був не той – люди хотіли більшого. Врешті-решт вдалося скинути Януковича. Опозиція стала владою. За таких умов вчорашні опозиціонери, що доволі швидко знайшли спільну мову з регіоналами, сказали, що все – революція перемогла, усі вільні, той, хто вважає інакше, – це провокатор, агент ФСБ, найманець Путіна тощо. Насправді, ніяка революція не перемогла. Та й узагалі не було ніякої революції. Був Майдан як спроба або репетиція революції – не більше і не менше. Адже що таке революція? Революція – це докорінна зміна дійсності радикальними засобами. Революція, якщо ми говоримо про суспільно-політичну революцію, – це радикальна зміна представників влади, системи влади, юридичного базису і, нерідко, економічної еліти. А передусім, справжня революція – це зміна філософії, закладеної у функціонування політичної системи. У нас усього цього не відбулося. Яка там філософія, яка там ідеологія державотворення?! У нас навіть люди влади майже не змінилися. Не відбулася зміна політичної еліти. Хіба що втік Янукович та найбільш одіозні представники його режиму, і все. Відбулося банальне перетасування карт у колоді. Вчорашні регіонали спокійно засідають у стінах парламенту у якості «опозиції» (і це при тому, що під час війни вони неодноразово діяли як антидержавна сила!). Те, що до Ради потрапили нові люди, частина яких є патріотами, нічого не означає. Якщо в унітаз вилити пару пляшок «Боржомі», вода там не стане придатною для вживання.

Система влади і її філософія лишилися такими самими, як і були. У нас продовжує існувати злочинний, кримінально-олігархічний режим – режим внутрішньої окупації. Метою політичної еліти є не турбота про інтереси української нації чи, принаймні, нинішньої держави, а особиста нажива, забезпечення інтересів відповідних політично-олігархічних кланів.

Тобто Майдан для тебе – розчарування?

– Ні. Для того, аби не розчаровуватися, потрібно не зачаровуватися. Коли я приїхав на Майдан у ніч його розгону, то узагалі думав, що все «заглохне» за пару днів. Так само думало чимало націоналістів. Звісно, надії на те, що відбудеться повноцінна націоналістична революція, існували – саме надії, а не якась достатня впевненість. Я прихильник середньовічного принципу «Роби те, що маєш робити, а далі буде те, що буде». Потрібно робити те, що вимагають обставини, і при цьому цілком і повністю покладатися на Бога – лише Йому вирішувати, яким буде результат, чи давати перемогу, чи ні. Дотримуючись такої логіки, важко розчаруватися.

Попри те, що революція не відбулася, Майдан, на мою думку, не був марним. По-перше, невідомо, до яких катастрофічних наслідків могло б призвести подальше правління Януковича. На президентських виборах він явно не віддав би владу. Януковича потрібно було скинути. По-друге, Майдан усе ж таки мав чимало позитивних наслідків, котрі можуть виявитися доленосними в перспективі багатьох десятиліть. Режим внутрішньої окупації ослаб. Натомість націоналістичні і, загалом, революційні сили зміцнили свої позиції. Порошенко у набагато гіршій ситуації, ніж Янукович. У Януковича було лояльне до нього МВС. У Януковича була ціла система, на яку він міг спиратися – від олігархів до останнього «тітушки». У Порошенка немає такої міцної системи. Багато представників МВС отримали від Майдану урок і не будуть захищати Порошенка. Якщо на початку Майдану для «беркутів» чи міліції загалом була нечуваною звичайна фізична протидія – у них від цього був шок, то далі міліція отримала у свій бік «коктейлі Молотова» та постріли з вогнепальної зброї. Не маю точної інформації, але думаю, що під час Майдану, у лютому, загинуло до сотні представників міліції. Потім вони трішки оговтались. Проте все одно у разі загострення ситуації вони боятимуться активно протидіяти революціонерам. Заради чого жертвувати життям – заради заводу «Roshen» у Липецьку?

Націоналісти пройшли крізь горнило Майдану та війни. Якщо раніше націоналісти збиралися десь за містом провести кількаденний парамілітарний вишкіл із пневматичною зброєю в руках, то сьогодні вони «гасять» сепаратистів по усій лінії фронту: Добровольчий Український Корпус, полк «Азов», батальйон «Київ-2», представництво у «Дніпрі», «Айдарі» та «Донбасі»... Дещо смішно пригадувати ті вишколи з пневматами або макетами в руках, коли сьогодні 5-й батальйон Добровольчого Українського Корпусу обстрілює ДНРівців із трофейної артилерії. Це перший момент. Другий момент – це дуже високий рівень незадоволення серед армійців. Значний відсоток фронтовиків – це потенційні учасники революції. Не так званого «Майдану-3», а повноцінної революції. Третій момент – рівень незадоволення серед суспільства. Тепер лиш варто зорієнтувати на себе активний, готовий до революції сегмент суспільства і не проґавити свій шанс. Головна цінність Майдану – він підготував ґрунт для здійснення справжньої революції.

Чи потрібна вона «справжня революція»?

– Необхідна. І Майдан, і нинішня війна – це дії оборонного характеру. Українців притисли «до ручки» – вибухнув Майдан. Напала Росія – обороняємося. Натомість потрібно мислити і діяти наступально. За останній рік наш народ приніс значні жертви. Потрібно зробити так, аби ці жертви виявилися немарними. Звісно, під час війни здійснення революції є доволі небезпечним. Якщо дивитися на війну під цим кутом зору, війна є вигідною Порошенку, адже виступає гарантом збереження його влади. По-перше, більша частина українських пасіонаріїв зараз зосереджена на фронті. По-друге, державницьке мислення говорить «Не зашкодь» – реалізація сценарію революційного усунення від влади Порошенка несе чимало ризиків для української державності. Проте цілком можливо, що без повалення режиму Порошенка, без здобуття влади націоналістами перемога у війні неможлива в принципі. Порошенко – це бізнесмен, для якого немає понять «батьківщина», «честь», «національна гордість», «державні інтереси». Він мислить іншими категоріями – «прибуток», «договорняк», «розвод для лохів». Він ставив і продовжує ставити саме на домовленості.  Думаю, він уже давно про усе домовився б, якби не боязнь протидії збоку патріотів. Можна знайти формулу, котра влаштовувала б багатьох – Москву, Захід і наших олігархів включно з Порошенком. Однак така формула аж ніяк не влаштує націоналістів і значну частину фронтовиків. Якщо Порошенко й надалі буде рухатися шляхом «догоровняків», то патріотам більше нічого не залишиться окрім того, щоб скинути його революційними методами. Інакше звільнити Донбас і унезалежнити Україну від Росії не вдасться.

Існує ще два моменти, через які здійснення революції є необхідним. Перший момент: жодними виборами неможливо зруйнувати нинішню олігархічну систему. Загальне виборче право – це, м’яко кажучи, не найкращий винахід людства. Євген Маланюк слушно писав, що демократія – це така формах влади, коли народ думає, що править самим собою. Маса, основна частина населення в принципі схильна йти за демагогами, за тими, хто обіцяє «покращити ваше життя вже сьогодні», апелюючи до шлункових інтересів або політичних фетишів на кшталт миру або євроінтеграції.  В руках олігархів – контроль над найбільшими ЗМІ і сотні мільйонів, котрі витрачаються на політтехнологів, піарників, агітацію. Можуть революціонери змагатися з такими грошовими мішками за їхніми правилами гри? Звісно, що ні. Нарешті третя причина того, що революціонери не зможуть змінити систему шляхом участі у виборах. Наше суспільство ще досі характеризується низькою політичною культурою, хибними засадами політичного мислення.

Другий момент, через який я вважаю революцію необхідною, – це небезпеки збоку Заходу. Нерозумно прагнути звільнитися від московського імперіалізму і водночас не помічати небезпеки з боку Заходу. Українцям нав’язали погляд на Захід – на ЄС та НАТО, на Сполучені штати, на лібералістичні ідеї – як на якусь панацею від московського імперіалізму. Однак це хибний погляд. Провідні сили на Заході не хочуть бачити сильної і незалежної України так само, як і Росія. Їм потрібна Україна лише як неоколонія. Можливо, окремі республіканці у США погодилися б на існування сильної України як противаги США. Але це лише гіпотетично.  У той самий час, коли російський чобіт топче українську землю на сході, відбувається колонізація нашої країни збоку Заходу. Новий міністр Абромавічус докладає максимум зусиль, аби злити західному капіталу нашу економіку. Збільшують масштаби своєї діяльності фінансовані збоку Заходу організації, спрямовані на поширення лібералістичних ідей. Доволі загрозливим виглядає підвищений інтерес до України всесвітньовідомого махінатора Джорджа Сороса.

Світ не хоче бачити Україну сильним геополітичним гравцем. Олігархів це влаштовує, адже існування в межах неоколоніальної системи не заважає інтересам їхнього бізнесу. Олігархи можуть порозумітися і з Москвою, і з Заходом. І Захід, і Москва можуть порозумітися з олігархами. Лиш українці при цьому «в прольоті». Ситуацію можна змінити виключно революційним шляхом.

Що стало поштовхом до написання книги?

– Зазвичай пишу те, що хотів би прочитати, але воно не написане. В Україні видано чимало книг про Майдан. Значний відсоток цих книг – це збірники поезій, спогадів, фотоальбоми тощо. Бракує серйозної аналітики. Тим більше, бракує аналізу, здійсненого з націоналістичних позицій. Це було найбільшим стимулом до написання книги. А поштовху як такого не було. Майже кожного дня щось пишу. Потрібно ж давати раду підвищеному рівню рефлексії. Ідея написання книги про Майдан існувала вже наприкінці весни – на початку літа. На той момент у мене вже було чимало публікацій, присвячених Майдану та його наслідкам. Одначе вагався, що саме видавати – збірник статей чи монографічну працю. Не люблю самоплагіату. Проте восени я в якомусь сенсі переступив через себе і почав писати книгу, використовуючи попередні напрацювання. Тому деякі нариси із книги – це перероблені статті. Я довго не розпочинав писати книгу через те, що не знав чи буде вона актуальна з огляду на динаміку військово-політичної ситуації. У вересні усе  ж вирішив писати. Якщо сплюсувати усі дні, коли я займався книгою, то вийде, мабуть, менше двох тижнів. Писав «запоями». Але обставини складалися по-різному, тож роботу над книгою я закінчив наприкінці листопада.

Наклад книги невеликий – 500 примірників. Книгу видавав за рахунок мецената, власника видавництва «Арт-прес» у Дніпрі Ігоря Навоєнка. Тому не хотів нахабніти і обмежився невеликим тиражем. Не пройшло й місяця від часу виходу книги у світ, а увесь тираж майже розібрали. Лишилося менше сотні примірників. Значний відсоток розійшовся по націоналістичному середовищу тут, у тилу. Частина книг поїхала до бійців на передову.

Які відгуки отримував про книгу?

– Кілька знайомих із середовища правих інтелектуалів обіцяли написати відгуки чи рецензії. Якщо говорити про моє основне коло спілкування, то відгуки, звісно, були позитивними. В стилі «О, нарешті хтось написав не про так званий Євромайдан, а про Майдан з націоналістичних позицій». Потішило себелюбство те, що книга почала «ходити по руках». На щось більше, на якийсь резонанс, дискусії тощо, не дуже розраховував. Для цього потрібний відповідний піар, а я людина доволі лінива у цьому відношенні. Узагалі спровокувати плідну дискусії не так вже й легко. От візьмемо нещодавній скандал довкола «Правого сектора» та Андруховича. Професор Петро Іванишин написав і запропонував «Правому сектору» опублікувати заяву із аргументованим закликом до бойкоту Андруховича. ПС видав відповідну заяву. Після цього дискусія не виникла – виник сморід. «Як можна так писати про Андруховича. Він же живий класик! Він патріарх сучасної літератури!» Те, що цей «класик» і «патріарх» обливав брудом дійсних класиків, мало кого цікавило. Юрій Винничук, пишучи, що автором заяви є професор Іванишин, вкотре спробував спаплюжити ім’я його батька – Василя Іванишина, мовляв той співпрацював з КГБ, пишучи закриті рецензії на подружжя Калинців (до речі Ігор Калинець спростував цей наклеп, але ЗМІ чомусь не поширили інформацію). Писанину Винничука передрукували ЗМІ. При цьому деякі з них, вдаючись до рерайту, понаписували дурниць. Вони заплутались, почали плутати Василя та Петра Іванишиних. Одні ЗМІ писали, що автором заяви є Василь Іванишин, хоч він помер у 2007 році. Інші – що співпрацював з КГБ Петро Іванишин, хоч на момент розвалу СРСР він був підлітком. По ідеї, написана Петром Іванишиним заява мала спровокувати низку дискусій на найрізноманітніші теми. Націоналізм і літературознавство – хіба не актуальна тема? Особливості рецепції Шевченка, літературна дискусія і націоналісти у міжвоєнний та повоєнний час тощо. Про це цілі монографії можна писати! Інші питання: місце метаполітики в історії та сучасності націоналістичного руху, критерії мистецтва і антимистецтва, національна відповідальність інтелектуалів, особливості розвитку сучасної української літератури та літературознавства, постмодернізм і тактика подвійних стандартів (а це дуже актуальна тема, адже багато хто перетворив постмодерніста Андруховича на ікону, хоч нищення будь-яких ікон, будь-яких авторитетів є однією з головних ідей постмодернізму). Але ці дискусії не були підняті. Дискусій нема, нема глибини думки. Зате є недолугий рерайт. Тому не думаю, що моя книга викликати бажані дискусії . Ну, хіба що черговий Винничук написав би: «А! Бачите! Я ж говорив, що всі ці націоналісти – це проект як не КГБ, то ФСБ. Он якийсь там Загребельний Євромайдан ображає. Відразу помітна рука Кремля!» Для мене найважливіше те, що з книгою ознайомилася цільова аудиторія. Для того, щоб націоналістичне середовище не деградувало в світоглядному і політичному плані, його необхідно постійно інтелектуально годувати.

Планується вихід чи, принаймні, написання якоїсь нової книги?

– Товариш хоче видати брошурою мою роботу по Бандері («Степан Бандера: міфологія української свободи»). Сам же я хочу видати збірник своїх публікацій десь за 2012 – початок 2015 років. Планую відібрати серйозніші роботи з аналітикою і розглядом теоретичних проблем українського націоналізму. Також мають з’явитися закордонні переклади моєї книги, присвяченої Донцову. Вона вже майже перекладена хорватською. Думаю, навесні вийде друком. Одне британське видавництво хотіло перекладати цю книгу, але точно не знаю, чи братимуться вони за цю справу чи ні. Кілька тижнів тому зі мною зв’язалися російські праві. Запитали дозвіл на переклад. Багатьом «притомним» росіянам цікава націоналістична думка в Україні. Але я не знаю, чи їм вдасться видати. Можливо, просто зроблять електронний варіант.

Розмовляла Надія Кучер. Джерело – /banderivets.org.ua/ з посиланням на  

середа, 7 січня 2015 р.

Повідомлення щодо замовлень

Приносимо вибачення за затримку у зв’язку з Різдвяними святами.
Усі отримані замовлення будуть виконані 8-9 січня.

У якості компенсації за затримку панд 2 дні буде висланий 1 бонусний примірник книги

UPD. Замовлення за 3-7 січня були відправлені сьогодні, 8 січня.


Якщо протягом кількох днів Вам не прийде СМС-повідомлення про доставку, напишіть на 
електронну пошту – ми вишлемо № декларації.